На окупованих Росією територіях України незламні духом наші співвітчизники і досі чинять опір ворогам, щоб якнайшвидше звільнити від них рідну землю. Луганський партизан Володимир Жемчугов став справжньою легендою цього руху. Переживши пекло полону, з ампутованими руками та напівсліпий, він повернувся додому, щоб продовжити свою боротьбу з окупантами – тепер уже на інформаційному полі.
Сьогодні Жемчугов бере активну участь у державних та волонтерських заходах, що відбуваються в Україні та за її межами. Зокрема це національно-патріотичні лекції-бесіди зі школярами, студентами, курсантами, військовослужбовцями.
10 грудня Герой України завітав до Ірпеня, щоб в Ірпінській центральній міській бібліотеці зустрітися з молоддю, розповісти правду про війну, що точиться на Сході України, причини її виникнення.
У рамках заходу продемонстрували ролик про документальний фільм «Бранці Кремля», який розповідає про заручників людиноненависницької політики російського президента Путіна.
За деякими даними, понад 130 українців і досі перебувають у ворожих катівнях (але насправді їх більше). Жемчугову пощастило після року полону завдяки обміну повернутися додому.
Майбутній партизан народився в 1970 році у Красному Лучі (нині Хрустальний) на Луганщині. Його батьки ще у 60-х роках приїхали сюди на будівництво шахти. Тато – росіянин з Волги (Іванівська область), мама – білоруска з Могильовської області.
Як і практично усі, за часів Союзу Володя був жовтеням, піонером, комсомольцем. Звісно, що на свідомість впливала комуністична ідеологія, що тлумачила про переваги системи над «загниваючим» Заходом.
У шахтарському краї наче було все чудово. Після Другої світової війни його піднімали з руїн та розвивали полонені німецькі солдати.
Коли їх відпустили до Німеччини, на Донбас почали завозити кримінальників. Але ті працювати не хотіли. Вирішили залучати свідому радянську молодь.
Щоб заманювати комсомольців на важку роботу, покращили умови їхнього життя в цьому регіоні. Це і високі зарплати, і квартирна черга, і продуктове та промислове постачання.
У радянській школі, згадує Жемчугов, тоді не виникало конфліктів на національній площині. Але йшла «м’яка» русифікація, коли іншу національну мову, окрім російської, вважали містечковою, «селянською».
Проте в юні роки Володимир почав задумуватися, чи насправді у радянській країні все так добре. Перелами у свідомості молодого шахтаря особливо активізувалися під час служби в армії.
Він потрапив до підрозділу військ КДБ, що базувалися у Москві, охороняв господарські об’єкти. Як відомо, усіх, кого призвали з України, називали «хохлами», незалежно від прізвища, походження.
І за те, що ти українець, часто доводилося навіть битися, відстоюючи власну гідність. Це не дивно, підкреслює Жемчугов, бо у нас – загострене відчуття справедливості.
У 1991 році стався військовий переворот (так зване ГКЧП), ввели надзвичайний стан. Унаслідок цих подій загинули мирні люди. Москвичі були агресивно налаштовані проти військовослужбовців, закидали камінням, сипали прокльони.
Після армії Жемчугов повернувся до України, працював шахтарем, одружився народилася дитина. Але настали важкі часи – припинили виплачувати зарплатню.
Вирішив займатися комерцією. Починав зі звичайного менеджера. А згодом на Луганщині керував декількома підприємствами, зокрема випускав й упаковку.
Коли тодішній президент Саакашвілі створив у Грузії сприятливі умови для розвитку бізнесу, перебрався у 2007 році працювати до цієї країни. Вдалося налагодити міжнародну торгівлю.
Тут реально довелося відчути, що таке «русский мир», коли у 2008-му Росія вторглася до Грузії, російські війська стояли фактично на порозі Тбілісі. Унаслідок бойових дій під обстрілами гинули мирні люди.
«Враховуючи традиції жителів Кавказу, їх ставлення до росіян як загарбників, мені було соромно, що у мене російське коріння. Хоча я завжди підкреслював, що я – українець», – ділиться Жемчугов.
У 2014 році «русский мир» прийшов і на Луганщину. Передчуваючи війну, Володимир вивіз на безпечну територію своїх рідних, а сам вирішив боротися з ворогом.
У рідному краї з’явилися блокпости, зброю до рук узяли учорашні безробітні, які не хотіли працювати. Як керівник великих підприємств, Жемчугов багатьох з них знав особисто.
Прикро, що більшість представників місцевої влади, правоохоронних органів, установ стали зрадниками. Росія задовго до війни готувала сприятливе середовище для окупації.
Якби не пасивність місцевих жителів, то можна було б уникнути вторгнення Росії (принаймні прихованого). Промислові міста зі стотисячним населення узяли у заручники по 50-70 осіб, зокрема й із середовища маргиналів.
Нахабні ополченці крали все, що можна, грабували людей – спочатку заможних, а потім і пересічних громадян. Окупаційній російській владі навіть доводилося наводити лад, щоб приборкати кримінальну хвилю.
І Володимир з однодумцями вирішили боротися з ворогами, які прийшли на їхню землю. Особливо загострилася ненависть до окупантів, коли на власні очі бачили, як ті чинили звірства стосовно українських полонених, глумилися над трупами.
Від передачі розвідданих повстанці перейшли до бойових операцій. Вороги довго не могли повірити, що діє справжній партизанський опір. Думали, це диверсійні групи українських військ.
Йшли військові ешелони під укіс, злітали у повітря склади з боєприпасами, організовувалися обстріли ворожих формувань…
Одного разу стало відомо, що росіяни хочуть посадити свої літаки на військовому аеродромі колишнього авіаційного училища. Щоб це попередити, необхідно було підірвати лінії електропередачі чи диспетчерські вежі.
Жемчугов розповів, що вночі замінував ЛЕП із затримкою вибуху на добу. Коли повертався із завдання, потрапив на старе мінне поле, де підірвався на розтяжці.
Унаслідок цього отримав тяжкі поранення. Чоловікові наосліп вдалося виповзти на дорогу, якою рухається військова техніка окупантів. Він сподівався, що його переїдуть. Бо боявся потрапити в полон живим.
Але не судилося. Володимира підібрали та відвезли до лікарні. Спочатку думали, що це звичайний місцевий житель, який випадково потрапив на мінне поле, чи жертва розбірок між бойовиками.
Та коли вибухнула ЛЕП і виявили деякі речі, кривавий слід пораненого, то здогадалися, хто це. Згодом фахівці зламали його смартфон, де були встановлені спецпрограми.
Через страшні поранення партизану довелося ампутувати руки. Лікарі, яким наказали за будь-яку ціну зберегти життя цінного полоненого, врятували від перитоніту.
Хоча партизанська мережа була добре зашифрована, але, розуміючи, що несвідомо може все ж когось виказати, Жемчугов намагався звести рахунки з життя.
Якось перекусив трубку крапельниці, яку йому поставили, та намагався задути у вену повітря. Охорона вчасно це побачила і зв’язала, щоб не міг завдати собі шкоди…
Удень його оперували, уночі – допитували спецпризначенці з «маскоцкім» акцентом. Погрожували вбити самого, знайти та розправитися з родиною, заразити страшними хворобами. А якщо здасть своїх – обіцяли щасливе життя в Росії.
Не в силах зламати воїна, кинули до Луганського СІЗО – у камеру до кримінальників. Допоміг вижити багаторічний досвід спілкування з людьми, уміння знайти спільну мову.
Напевне, навіть у в’язниці опоненти переймалися його мужністю, непоступливістю, непохитністю у переконаннях. Адже самі вороги дивувалися: чому він, житель Луганщини, маючи російське коріння, воює проти них?
А він доводив, що не хоче жити в імперському суспільстві, яке застигло у своєму розвитку, де порушують право людини на вільне життя, де намагаються зламати особистість.
Декілька разів зривався обмін полоненими. Так, Володимира разом з Надією Савченко хотіли обміняти на російських спецназівців – Александрова і Єрофеєва.
І нарешті цей день настав – на волі. У полоні Жемчугов перебував із 29 вересня 2015-го по 17 вересня 2016 року.
За особисту мужність і героїзм, незламність духу, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності своєї країни, самовіддане служіння Українському народу він удостоєний звання Герой України.
